Молитва

Февраль

16

prayer.jpgЯ відчуваю, як помираю всередині. Дихання становиться все рідшим. Годинами сиджу на одному і тому ж місці, дивлюсь в одну точку, розмислюючи про втрачене жагуче щастя, як воно вислизнуло з мох рук, залишивши тільки шрами та опіки. Сльози солоним потоком стікають по моїм щокам, підборідді; шкіра стягується та пересихає, але мені всеодно, бо думки мої повисли в порожнечі. Зараз я прокручую в пам’яті безтурботні моменти з тобою, не з радістю та посмішкою, а з печаллю. Ці спогади, немов розбите зачароване дзеркало, яке я маю зібрати до півночі, бо інакше все доведеться робити спочатку. Як пазл підбираю кусень, щоб підійшов, але нічого не виходить, тільки ріжу об них руки і уламки становляться кривавими. Коли всі спогади майже зібрала – бачу в них свій знівечений образ, а точніше – відображення душі.

Ніхто не винен. Так трапилось. Але ж, Боже, як же я бажаю тебе повернути. Я дишу тобою, спогадами про тебе. Не хочу ніколи тебе забувати, але спогади про тебе тьмяніють у моїй душі і відходять у забуття. Мені від цього не стає легше, а навпаки: я мечусь з одного куточка мозку — в інший, в пошуку твоїх трепетних рис.

Нічого не повернути. Я втратила тебе. Розумом я це сприймаю, але серце моє не відпускає тебе, а стискає щонайміцніше. А ти, ніби терновий кущ, раниш мене до крові. Та хіба це твій недолік? Коли так, то від цього я не перестану потребувати тебе. Подобаються нам люди за їхні принади, але кохаємо ми їх за недоліки. Та як же тебе не любити? Хоча б за очі, такі бездонні, нескорені… Я б із задоволенням потонула в їхніх глибинах, захлинулась в цих хвилях відвертості і загадковості водночас. Такі розкішні, немов смарагд. Вони, як довершена особистість, мають свій характер, власний настрій.  Вони такі всепоглинаючі, а погляд твій такий всеспопеляючий.  Коли ти дивився на мене, то, ніби зазирав мені у саму душу, читав думки мої, що метушились у рамках і за рамками дозволеного. Можливо, мені це все здавалось?..

Ніхто мені не допоможе. Та я не полишаю надії. Вона житиме в мені до кінця – спочатку помру я – а потім вже надія. Вона до останнього мого подиху жеврітиме жвавим яскравим вогником в моєму серці.

Ніхто вже не допоможе…

Хоча ні, знаю декого, хто міг би цьому  зарадити. Я, заливаючись слізьми, падаю на коліна, і з диким невгамовним плачем, що роздирає мою душу надвоє, молю Бога: „Не забирай його у мене – залиш, будь-ласка! Я не виживу. Він потрібен мені: Як вода, як повітря, як сонце… Бо і життя без нього – не життя, а сіре буденне існування. Не забирай! Все, що хочеш, візьми: моє серце, мої очі, мої вуха – все бери, але його віддай! Так не має бути. Я зачерствію всередині. Я зненавиджу світ! Я прошу тебе, не забирай!!!”. Диким криком виривається з вуст моїх молитва. Ковтаючи гірко-солоні сльози ,я вірю, що моє мізерне, але для мене таке життєво важливе прохання було почуте Всевишнім. Руки обезсилено опускаються і я падаю на підлогу, втрачаючи розум, але зберігаючи надію. Здоровий глузд мені не потрібен, мені потрібне щастя. Може я на нього не заслуговую?.. Та  хто я така? Нічого важливого та правильного за весь цей час не зробила, нікому не допомогла, не захистила… Я не достойна для того, щоб бути почутою. Як же мені БОЛИТЬ!!! Боже, дай сили пережити!

Та я не душитиму любові в собі. Господи, якщо не даруєш мені його по моїй вині – то даруй йому щастя без мене, а мені – викарбуй спогади і його образ на моєму серці. Бо пам’ятати, що він був зі мною, хоч ніколи і не був моїм, – уже світлий промінь радості, крізь шпарину долі, у вічно темну кімнату моєї самотності…

Синди Брезжунова


Комментарии

Один комментарий к “Молитва”

sindy77777

Це сумно…

Опубликованно: 16 февраля 2010 в 17:39

Комментировать

 
(Не публикуется)
(Пример: www.qli.ru)
Сообщение