…Я чула биття серця, таке тихе і ритмічне…тук…тук…тук…я відчувала поштовхи маленьких ручок і ніжок – реакцію на мої емоції. Я уявляла маленькі ґудзики-оченята…вони будуть карими, як у тебе, чорняву голівку і маленький задертий носик, пухкенькі губи, і милу-премилу посмішку, таку , за яку готовий віддати все на світі.Ці думки прокручувала вона в своїй голові, сидячи біля кабінету №7, ніби чекаючи смертельного вироку. В голові була буря, ні там був тайфун, цунамі із різних думок.

Жінка в білому перебила їх, сказавши небажані слова: «Ми записали вас на 27 число. Майте при собі гроші ,змінний одяг і будь ласка ,не спізнюйтесь!»
Це був вирок…А що ти надіялась почути? Співчуття, чи можливо заборону , пересторогу, а може думала , що тебе виженуть? Ти вже не знала що думати, на що надіятись.
По дорозі додому ти плакала, сльози лилися самі великими струмками. Ти боялася…ти не хотіла втрачати єдине, що залишилося від нього – вашого кохання. Перед очима знову маленький образ , який тягне до тебе рученьки і каже : «Мамо!». Дитячий сміх…ехххх…знову сльози…з переживання ти закурила сигарету, але малюк дав протест проти чергової порції нікотину. Ти загасила її…їсти не хотілось і спати також, взагалі нічого не хотілось. Дивлячись у вікно, ти старалася впорядкувати свої думки, але в голові також був протест…
Там ніби скликання ради, на якому всі звивини твого мозку старалися знайти вирішення на питання.
«Що робити?»- думала ти вкотре. «Сказати все йому?»- та він просто не повірить, скаже, що це не його дитина, а тоді тобі буде ще гірше. Батькам у жодному разі казати не можна. Не такі вони у мене, не зрозуміють –замучать доріканнями до кінця життя. Краще вмерти, ніж розповісти все їм.
І залишити собі цю маленьку людинку ти не в змозі , не має грошей, тай університет , ти приклала стільки зусиль ,щоб туди потрапити. Єдиний вихід – аборт.
В голові знову думки : « Не хочу….не хочу…не можу.» Маля здригнулося, відчуваючи щось погане. Хтось сказав , що діти до народження, не відчувають нічого. Це просто брехня. Вони знають і відчувають все , що їх оточує, тільки сказати не можуть.
В голові знову думки…десь у темному куточку твого мозку була надія, така маленька й непомітна. Все ж ти вирішила спробувати. Варіантів і так не має, а можливо все вийде.
Засинаючи , ти написала йому смску, в якій розказала все, не дочекавшись відповіді ти заснула.
До 27 залишився 1 день, а відповіді все не було. Через переживання ти схудла, тільки маленький животик виглядав з-під футболки.
День прийшов, вмерла надія. Сіра і безрадісна ти зайшла до кабінету №7. Переодягнулась і , сидячи там, чекала лікаря. Медсестра, яка підійшла до тебе ,виявилася напрочуд привітною. Вона підбадьорювала тебе, розповідаючи анекдоти і вихваляючи їхню клініку всілякими хорошими слівцями.
Клініка і справді була хорошою, охайною і світлою.
Лікар прийшов…він провів тебе до крісла, а сам відійшов по відповідні інструменти.
Маля було неспокійним, воно штовхалося , а його серденько билося так сильно, що здавалося зараз вибухне. Все… вибору не має… пробач мене дитинко, я не хотіла…
І тут дзвінок, знайома мелодія. Ти зіскочила з крісла, ніби відчуваючи щось.
Це дзвонив він, вперше за три дні. Ти підняла слухавку телефону, невпевненим голосом сказала : «Алло..»- у відповідь ти почула. «Не вбивай мою дитину, я кохаю тебе, надіюсь ще не пізно…»

Юля Заткальницька