Осінь…золота осінь…Знову дощ ,ніби краплинки сліз, листочки які кружляють і прощаються один з одним, на вулиці сіро і похмуро. Навіщо ж вона знову приходить, навіюючи сумні спогади? Не люблю я осені. Кожен прихід цієї золотавої красуні, нагадує мені про тебе, і тоді на серці стає моторошно, мурашки бігають по тілу.

Перед очима наше місце, так-так, хоч нас там вже немає, але воно наше. Наше деревце, біля якого було завжди так весело. Воно сумує без тебе, а осінь забирає в нього останні листочки. Воно бореться, не хочу віддавати частинки себе, свого серця, своєї душі. Але мавка в золотому вбранні не шкодує нікого. І мене вона не пошкодувала…
Я і зараз часто приходжу туди, сідаю під тим деревцем і плачу…Перед очима знову ти, твій зеленоокий погляд, мила посмішка. А пам’ятаєш , як ми сиділи там, як щедро деревце обсипало нас листям, в якому ми купались, як гралися з нами сонячні промінчики, як ти мене цілував і пестив, як говорив, що завжди будеш кохати? І ти кохав, правда не завжди, а можливо, якби не вона, золотава красуня в багряній сукні, ми б і досі були разом. Але ти зробив свій вибір, сказавши пару слів , з яких все стало зрозумілим. Я вірила в те , що я сильніша за неї, я боролася, боролася за тебе…та я слабка, я програла цю битву, цей осінній дуель. Я не вона, не маю я таких чаруючих відтінків, такої загадковості, солодкого і водночас різкого аромату. Будь щасливим , з своєю осінньою красунею – кохання всього твого життя.
За мене не переживай . Я також щаслива, але по-своєму. Я залишилась одна. Без друзів, без сенсу життя і без тебе.
Лиш деревце, наше деревце, яке було свідком всього нашого спільного життя, буде до кінця зі мною. Воно одиноке , як я , адже осінь відібрала у нього все, залишила похмурим і голим серед холодного великого парку.
Я сиджу з ним і плачу, а воно , трусячись від холодного подиху вітру, заплаче зі мною…

Юля Заткальницька