Взагалі, мені подобається писати. Пам’ятаю своє перше написане слово — «дИд». Не «дЄд» і не «дідусь», а «дИд». Мама постійно нагадувала мені, що воно неправильно написане, а я плакала й думала, що їй не подобався мій почерк, і все черкала, черкала оте «дИд». Воно якимсь магічним чином запало в мою душу.

Згадую свою першу написану казку – здається, про Бога. Так, про Бога Всевишнього.
Тоді, в 10 років, я якраз повернулась із села. Я любила Біловоди (чуєте, як гарно звучить: «біло-води»… неначе були там білі води,), проте в цьому місці, залишаючись наодинці зі своїми думками, я відчувала глибокий розпач. Снилось мені нічкою темною, що напали на нас фашисти. Страшні звірі то були, за оповідками діда. Саме ці сни стали поштовхом для написання такого «філософського» твору-роздуму з елементами опису про Всевишнього, який визначає долі людські. Тому страшно було мені нічками темними. А якщо фашист такий могутній, що, коли заплющиш очі свої, він забере у тебе мамку?! Це питання турбувало мою душу дитячу, тому я боялася спати. Не спала. Ні-за-що! А раптом прокинусь, а матусі нема? А от коли написала отой твір, який схвилював мене, то як одрізало! Більше нічого не боялася, тому спала спокійно.
Пам’ятаю вірш свій перший — про їжачка. Отут-то бабця моя сказала, що буду писати. У роки дитячі я ще не усвідомлювала слів її пророчих.
Йшов 2010 рік. Рік нашої ери, рік моєї юності. Коли мене питали про те, ким я хочу бути, відповідала, що не знаю. Всі знали, а я ні. Дивина! Відповідала: «Тим, хто пише». Правда, на розум мій невеликий спадало слово «письменник».
А взагалі, хто такі письменники? Це слово в мене асоціювалось із неголеним, старезним чоловіком у пом’ятому халаті й у стоптаних капцях. Людиною, що все писала й писала і тільки іноді пила каву. Такі особи, я думала, чомусь мали любити тільки чорну каву. Я ж каву не любила. Любила чай зелений, з двома ложечками цукру. Тому не могла бути письменником.
Одного дня зустріла дівчину-сусідку. Вона щойно школу закінчила, тому на моє питання про подальший шлях відповіла: «Куди очі світять». Сміливо! А коли вона поставила мені зустрічне, питання, хитаючи головою, я в котрий раз пробурмотіла, що тим, хто пише.
— Журналістом, чи що?
І тут у голові моїй ніби спалахнула лампочка. Я крикнула: «Так, журналістом». Щастя почало наповнювати мене, це приємне відчуття поширювалось по усьому моєму тілу. Здивована дівчина не вимовила ні слова. Я ж прокручувала оте словечко, що характеру і мужності мені надавало: «Жур-на-ліст».
Таким чином уже з 9 класу в мене з’явилося нав’язливе, бажання стати людиною, яка має ту горду професію — професію журналіста.

Оксана Иванина