Осінь – примхлива, чарівна, схвильована, — непередбачувана, неначе жінка – ніколи не буває однаковою завжди різна ,вона примушує замислитись , когось радує, когось навпаки пригнічує, комусь подобається, комусь ні, але ніколи і нікого не лишає байдужим.
Та найкраще місце де осінь розкривається у повній мірі, це осінній ліс. Він прекрасний, замріяний тихий, спокійний.

Дерева, стоять одягнені в жовтогарячі, золотаві та яскраво-червоні кольори осені, стоять ніби замислившись над сенсом буття.
Був чудовий осінній день коли Вона увійшла до лісу. Ступаючи довгою лісовою стежкою – прислухалася як тихо шурхотить листя що стелилося ніжним килимом у Неї під ногами. Отак ідучи лісом Вона думала, намагалася пригадати, скільки разів тут бувала. Щораз тікаючи від життєвих проблем, тут, в далині від повсякденних турбот великого міста, звільнялася від умовностей життя. Блукаючи по заплутаних лісових стежинах мала час, на мрії та сподівання на роздуми над сенсом буття і просто на споглядання одвічної краси осіннього лісу
Мабуть сотню разів блукала Вона цими стежками ( принаймні їй так здавалося). Бо знала тут усе. Сьогодні тут також нічого не змінилося, як і багато років тому, коли Вона прийшла сюди вперше. Але для Неї це був особливий день. Сьогодні Його очі вперше відповіли Їй «Люблю». Вона йшла нічого навколо не помічаючи, здавалося, що не існує більше нічого крім Неї і цього не великого шматочка її внутрішнього світу. Здавалося, що цей ліс найкраще місце на Землі, що він розуміє її, знає всі її бажання, зберігає усі таємниці. Сьогодні їй було байдуже до всього, сьогодні, Вона була цілковито щаслива.
Згадалося як уперше були тут удвох, як ішли цією стежкою, та все-одно, тоді, усе було по іншому… Гілочка, що тріснула під її ногою, відволікла її від особистих думок, змусила поглянути навколо себе. Раптом Вона почула щось схоже на пташиний спів, піднявши голову побачила на дереві синичку, що зацікавлено дивилася на непрохану гостю. Погода була прекрасна. Ласкаві промені останнього осіннього сонця ніжно торкалися верхівок дерев.
Небо було прозорим, безхмарним і сонце неначе гралося проглядаючи крізь віття віковічних дубів. воно ніби , бавилось із ними заплутавшись у гіллі. Вона відчула на собі тихий подих осіннього вітру «Боже, як тут усе-таки гарно!…» «А звірина уже певно поховалася по своїх норах…» «Чудова осінь цього року », — подумала Вона.
Скільки поетів, художників, композиторів осінь надихала на створення визначних шедеврів музики, живопису, літератури і скільки ще могло б з’явитися. Якби вони побачили цю дивовижну красу. Раптом Вона уявила, що всі вони сьогодні тут, пройшли крізь час і простір щоб занотувати неповторність осіннього пейзажу, кожен по своєму – як уміє.
«Бачить»,вздовж стежки на галявині стоять: замріяний Пушкін пером у правій та аркушем паперу у лівій руці …Упіймав музу і пише геніальні рядки безсмертного твору про осінь. Далі, — Матіс, перед мольбертом із палітрою в руці, спокійними виваженими рухами створює новий шедевр – дивно, адже осінь ніколи не була його темою. Мабуть це буде щось сюррелістично-піднесене, щось у його стилі. Поряд Ван Гог, змарнілий, шаленими очима вдивляючись у клаптик неба над головою – малює, ніби прокидаючись повертається до роботи. Цікаво, що осінь також не його тема. Можливо, побачивши яскраве осіннє сонце, він згадав про «Квітку Сонця», що була улюбленим предметом зображення митця. Поряд з ним Моцарт, максимально сконцентрований, він експресивними рухами виводить пером у своєму зошиті нові нотні стани. «Створює нову симфонію, або п’єсу» — подумала Вона.
Та раптом почула відгук далекого грому, дмухнув легенький вітерець, зірвавши з дерева пару осінніх листочків, які довго кружляли в повітрі, то підіймав то опускав їх додолу. Вони так тихо і спокійно кружляли , що їй здалося, мов закохана пара танцює «Вальс», око замилувалося цим видовищем, та відгук грому почувся вже ближче і піднявши голову Вона побачила, як прозоре небо затягнуло важкими сірими хмарами. Відчувши краплини на своїх долонях Вона підставила їх дощу. Дощ був не по осінньому теплий, а на душі було так радісно і легко, що Вона незчулася як почала танцювати. Зірвався різкий вітер і листя підняте з землі закружляло навколо неї неначе підтримуючи танок закоханої дівчини. Краплі теплого дощу котилися по обличчю, спадали на довге русяве волосся…
Через деякий час дощ припинився так само раптово, як і почався. Йти не хотілося, але вийшовши з лісу, Вона зрозуміла, що настав час повертатися до буденності, до реальності – словом додому.
Сівши в авто Вона повернула у бік міста. Шурхіт шин по мокрому асфальту і розмірений звук двигуна заспокоювали, проте Вона була у схвильованому настрої.
В’їжджаючи до міста, одразу ж помітила, що осінь тут зовсім інша, важкі хмари, тяжке повітря. Осінь огорнула місто білим серпанком туманів.
Діставшись додому Вона піднялася на свій поверх, відімкнувши двері своєї квартири, увійшла, знявши пальто пройшла до кухні та заварила собі кави, (так Вона завжди робила, коли треба було повертатися до реальності), із чашкою в руках пройшла до кімнати, солодкавий п’янкий аромат гарячої кави швидко розсіявся по кімнаті, тяжко опустилася в м’яке крісло і раптом відчула на своєму плечі Його руку:
— Ти знаєш — сказала Вона Йому, — сьогодні я бачила дивовижне видовище, як два осінні листочки кружляють у повітрі, це було так схоже на «Вальс».
— Осінній Вальс – посміхаючись виправив Він ЇЇ. обернулась і зупинила на собі його закоханий погляд. « Як усе таки чудово, коли ти комусь потрібен» — подумала Вона.
Сьогодні був чудовий день, Вона його певно не забуде ніколи, Вона так довго чекала взаємності, і ось нарешті…
Сьогодні, коли Вона спатиме їй насниться «Осінній Вальс», і Його закоханий погляд.

Алена Добруцкая