«О боже! Невже ще одна нудна мелодрама?» — така перша думка, коли чуєш назву «Крылья для двоих», і, хоча Ірина Молчанова зарекомендувала себе як досить непогана й зовсім не мелодраматична письменниця, але, все ж таки, назва наштовхує на певні думки…

Насправді ж все значно складніше. У анотації звичайно ж присутні Він та Вона, звісно в них непримиренна ворожнеча, але, знову ж таки ЗВИЧАЙНО щось раптом спалахує між ними, і це щось – звичайно…а нічого звичайного! дзуськи! Найсправжнісінька лавка, стара, трохи пошарпана від часу, зі зламаними дощечками, які постраждали від вищезгаданої ворожнечі…
Читаючи твір одразу помічаєш певну несумісність із анотацією – вже у другому розділі твору з’являється якась  Лєра, яка на чім світ стоїть лає нашу героїню, все б добре але, читаючи далі ми розуміємо, що ця сама Лєра, де тільки не з’являється – усюди затуляє своєю персоною усіх. Це стає занадто дивним хоча б тому, що дівчина анітрохи не схожа на ідеал казки – вона зрадлива, егоїстична, принципова та дещо надмірна. Читаючи так і хочеться закричати «ТА ПИШИ ТИ ВЖЕ ПРО МОЮ УЛЮБЛЕНИЦЮ!!!», але ти продовжуєш продивлятися сторінки з посиденьками розбещеного дівчиська…
Так само не зрозуміло й те, звідкіля узялися два хлопця-зірвиголови на байках, і з якого це дива шановна Молчанова вирішила про них писати, адже вони навіть не знайомі з головним героєм, але, як і у історії з цинічною Лєрою, ти, від нічого робити, й цю частину, продивляєшся. Читаючи про їх тупі жарти та про те, як вони закладаються на почуття інших людей, мимоволі  згадуєш «Небезпечні зв’язки» Шарло де Лакло.
Ці 3 негативні герої як то кажуть, додають  ложку дьогтю в бочку меду, але, ти трохи розслабляєшся, коли читаєш про смішну ворожнечу рудоволосої дівчини Олі та статного Дениса. Здається, що лише заради того, щоб дізнатися чим же закінчиться їхня сварка й треба читати «Крилья», але, згодом, розумієш, що якщо їхня ворожнеча припиниться, то й книга перестане бути цікавою, а, отже, одразу перейде у розряд цілковитого мила.
Якщо читати книгу у півока, то, звичайно, сюжет буде здаватися дуже заплутаним, та й лише дві ниточки з трьох будуть сходитися, а , точніше, просто перетинатися, та й то лише в одному місці, коли один з друзів-зшибайголов шалено закохується у Лєру. Зовсім незрозуміло чого Ірина втулила у повість цих героїв – перша думка коли читаєш – для протиставлення, адже Лєра завжди пригноблює Олю, завжди сперечається з нею й не дає спокійно жити; у той самий час ми бачимо Дениса – однолюба та любителя поезії, абсолютну протилежність нахабного грубого Артура, який через дурнувату суперечку закохує в себе дівчину. Бачачи таких штучних людей ми розуміємо, які ж прекрасні та відкриті головні герої, але увесь наш світ стає з ніг на голову, коли у передостанньому розділі ти розумієш, що Оля – це пихата Лєра, а Денис – хитрий Артур. Читач спочатку просто відкладає книгу, намагаючись зрозуміти що ж трапилося, і як він міг так помилитися, але потім, усього лише через хвилину, до на доходить, що ні, ми не помилилися, й письменниця не помилилася, це світ помилився, адже  в кожному з нас є ось така Лєра, та такий самий Артур – всі бачать нас, не розуміючи, що ми лише актори, які безкоштовно грають у цьому театрі, хоча ні, своїми масками ми заробляємо собі повагу, страх, шану, злість, заздрість, недосяжність – приклеюючи маски до обличчя ми заробляємо багато та стаємо ідолами, але замість цього нам доводиться приховувати обличчя навіть від найрідніших, адже клей зіпсував його, зробив надчутливим та нетерплячим до брехні та зради.
Аналізуючи після прочитання книгу, знаходиш багато підказок на розв’язку, які ти до цього просто не брав до уваги, але, які могли б зробити так, що ти б анітрохи не здивувався, прочитавши опис німої сцени у барі, але…
Взагалі книга непогана. Її складно віднести до числа монотонних конвеєрних книжок про любов, хоча вона там і присутня. Також у книзі досить актуально порушена проблема багатьох часів, і нашого особливо – проблема лицемірства, коли людина навіть і хоче почати все спочатку, без брехні, а не може…
Нажаль, якою б гарною книгою не біли «Крылья», але на двд чи в кінотеатрі її не побачиш – на екрані вона просто втратить свій сенс.
Все ж книгу не радила б читати людям, які не полюбляють заплутаних рішень та сцен – повість переповнена ними, а , отже завжди можна заплутатися, коли будеш читати чи аналізувати твір.
Тим же, хто любить кристально чисті почуття раджу прочитати, навіть якщо вам і не запам’ятається книга на довгі роки, то ви точно не будете вважати час змарнованим.
Приємного читання.

Елена Писанко